©
У центрі Донецька 2010 року встановили скульптуру «In Perspective», зроблену італійцем Лоренцо Квіна. Під скульптурою значиться напис:
«Мы живем в очень хрупком мире,
Будущее которого в наших руках.
Каждый может сделать этот мир лучше.
Постарайтесь представить его в перспективе».
Додатковий напис такий:
«Подарок городу к своему десятилетию, от компании "Систем кэпитал менеджмент"». В Україні немає потреби пояснювати, що це за компанія. У Донецьку, добре мені знайомому за численними відрядженнями, до власника цієї структури відчували такий пієтет (змішаний зі страхом), що, згадуючи в розмовах, часто не називали його імені. Говорили просто: «уважаемый», не більше і не менше.
На відкритті пам'ятника з урочистою промовою виступив міський голова Олександр Лук'яненко, охарактеризувавши його значення такими словами: "Это символ, который дает возможность городу развиваться и идти к цели. Вот здесь рука человека и все блага на земле создаются человеческой рукой. И в руке маленький хрусталик - это мы с вами, народ и общество".
«Народ и общество», ймовірно, все-таки мали іншу думку з цього приводу, пустивши в обіг свої трактування: «по чуть-чуть» і «рука загребущая». Місцева преса, не цураючись тяжіння до значно ширших узагальнень, угледіла символічну «взаимосвязь памятника с гербом города Донецк. На гербе изображена рука с огромным молотом, большим орудием разрушения, значит, этот памятник несколько переосмысливает понимание Донецка».
Перше, що спадає на думку, коли ти, зніяковівши від безцеремонності, читаєш цей напис, - це те, що, можливо, ти не все знаєш, що мав місце якийсь перебіг або контекст подій та обставин, які дозволили такому напису з'явитися. Пізніше, коли певне сум'яття розвіюється, і ти розумієш, що уточнювати нема чого, що справді у зв'язку зі своїм, а не міста, ювілеєм найбільша компанія країни справді зробила місту подарунок, постає запитання не про те, що це взагалі таке - з цим усе зрозуміло і без цього пам'ятника, - а про те, яка перспектива не в людства як у сукупності людей, а в цього перекручування цінностей і його безсоромної маніфестації.
Останні рядки напису, зробленого на пам'ятнику, - «Постарайтесь представить его в перспективе» - наштовхнули мене на думку про те, що будь-який пам'ятник - це, загалом, і є турбота про перспективу - про характер перспективи того простору, де його встановлено. Саме в такому розрізі я і побачив тоді цю скульптуру. Слід зазначити, що ніяке ДНР я не сприймав тоді серйозно. До речі, про цю організацію преса писала задовго до сумних подій, і навіть фото з символікою розміщувала, але відповідні особи й органи займалися, ясна річ, набагато важливішими справами, підсвідомо й суспільство налаштовуючи на ставлення до цього як до легко виправних самим плином часу «перегинів на місцях».
Зрозуміло, я в лікарську функцію часу вірив дещо менше, навіть навпаки, однак я не дозволяв своїй фантазії так радикально розпускатися і мислив усе-таки стриманіше, ніж «патріотичні» автори метафори про «ракову пухлину».
Кілька років потому, гуляючи Львовом, я побачив вуличну скульптуру Захер-Мазоха.
Вона, як відомо, зроблена таким чином, що якщо просунути руку в брючну кишеню австрійського класика, то неминуче натрапиш пальцями на причинне місце.
Коли і моя долоня ковзнула по заданому золотистими потертостями напрямку, я знову подумав про цей зв'язок: пам'ятник і перспектива.
За кілька днів, уже в Івано-Франківську, я побачив пам'ятник австрійському імператору Францу Йосипу, встановлений біля входу в готель «Франц».
На цій скульптурній композції довготелеса рука Габсбурга спирається на стілець, чий силует людині мого покоління насамперед нагадує про гарнітур мадам Пєтухової, тобто про щось цілком веселе. Як для готелю - непогана асоціація. Як для перспективи, якщо спрямувати погляд вище стільця, - не дуже, адже не хто інший, як Габсбург, оголосив свого часу Першу світову. Утім, ще більше воєн пов'язано з Наполеоном, а коньяки, названі на його честь, люди п'ють і при цьому не кашляють від конфузу. Думка моя не знайшла тоді якогось виразного логічного завершення, і я, було, подумав, що цей зв'язок - пам'ятника і перспективи - натяжка моєї свідомості, що впала у фантазії.
Через якийсь час я побачив ще один пам'ятник цьому ж австрійському імператору і теж в Україні. Його 2009 року встановили в одному з парків Чернівців. Напис вказує, що пам'ятник зведений за сприяння Яценюка, і, на подив, не у зв'язку з його, прем'єр-міністра, ювілеєм.
Два пам'ятники імператору іншої країни - це було занадто (велике питання, скільки їх у самій Австрії наразі - можливо, лише один). Я зацікавився як цією особистістю, так і взагалі Австро-Угорщиною. На цьому шляху хороші книжки Оскара Ясі («Розпад Габсубргської монархії»),
Йозефа Рота (роман «Марш Радецького») і Вільяма Джонстона («Австрійський Ренесанс») були не єдиними, але найкращими. Ще в Еріка Канделя («Століття самопізнання») я знайшов розділи, які дають не менше, ніж ціла книжка (там наскрізна думка - це те, що «мозок сам конструює реальність»).
Але головне, що прийшло до моєї свідомості після прочитання цих книжок, було в іншому. Унаслідок ознайомлення з їхнім змістом відповідь на запитання, чи заслуговує Франц Йосиф на два пам'ятники на теренах України, перестала мене цікавити: не в тому річ.
Оскар Ясі розповідає, серед іншого, про те, що захоплення собою в австрійського спадкоємця трону не знало меж. Одного разу він, здійснюючи кінну прогулянку - мабуть, швидкісну, - їхав із такою прудкістю, що змушений був перескочити через катафалк: перехресною дорогою прямувала похоронна процесія, і трапилася б справжня аварія, якби він спробував вгамувати свого жеребця. Багато пізніше, коли з аналогічним азартом нічною Москвою гасав на своєму розкішному автомобілі Леонід Ілліч, міліція все-таки перекривала проспекти: прогрес ще й у тому, що комуністичний вождь розважався у нічний час.
Хоча зв'язок між стрибком через катафалк і подальшою загибеллю від руки сербського радикала найбезпосередніший - одне не випливає з іншого, але все ж таки вказує напрямок, у якому неухильно розвивається доля такого вершника без голови, повернімося до перспективи, що позначається не подіями, а пам'ятниками. Така перспектива не стільки пов'язана з якістю - або сюжетом - скульптурної композиції, скільки з тими, хто такі пам'ятники встановлює.
Коли на пальцях чернівецького Франца Йосифа з'явився «манікюр» (якісь вандали пофарбували його нігті лаком блакитного кольору), я знову задумався про... пальці - про витончення тобто.
Річ у тім, що в травні 2018 року скульптура «In Perspective» зникла зі свого місця. Коли громадськість обурилася - а пам'ятник справді гарний, незалежно ні від чого, - місцева «влада» повідомила, що він «на обслуговуванні - ведуться регламентні роботи». Клумба, на якій колись стояв пам'ятник, поповнилася новим символічним сюжетом: прапор ДНР, викладений кольоровими камінчиками. Блакитна смуга - строго в тих тонах, що й вандалізований манікюр на фігурі австрійського імператора в Чернівцях.
Однак у австрійського імператора веселка зовнішніх впливів була ще багатшою. Через якийсь час цей пам'ятник, від голови до ніг, облили фарбою. Раз від голови до ніг (а не тільки пальці), так і колір відповідний - червоний. Мотиви і зв'язки, що раніше спліталися в моїй свідомості у вузли витончених метафор, задубіли: вторгнення червоного завжди таке.
Низка зіставлень була б неповною без 9-ї серії «Декалогу» Кесльовського. Там, на 14-й хвилині, героїня фільму, мама якої мріє, щоб її донька присвятила себе співу в опері, каже, ніби відповідаючи своїй матері:
- Мама думає, що мені треба все, а мені треба...
І робить пальцями знайомий жест - ніби екранізуючи скульптуру «In Perspective».
За перспективу, її колір, відповідає скульптура.
Саме такі слова мимоволі злетіли в мене з язика, коли ми добрели зі своїми дітьми до пам'ятника Гаврилові Принципу в Белграді. Йшов, як зараз можна висловитися з гіркою усмішкою, всього лише 2015-й рік. Поза, в якій зображений цей герой сербської історії, досить нетипова для пам'ятника: ніщо не натякає на характер протагоніста або історичної події, з ним пов'язаної. Можна подумати, що ця воістину пересічна і нібито беззмістовна людина стоїть перед розстрілом (насправді Принцип помер у в'язниці від туберкульозу). І, зрозуміло, це спантеличує додатково, а по правді кажучи, так і ставить у глухий кут, що, можливо, і було головним підсвідомим мотивом творців цієї композиції.
Всього за кілька сот метрів ми побачили і перспективу. Це було настільки поруч, що асоціація - пам'ятник і перспектива - виникла сама собою: як географічна неминучість (діти одразу запитали, який пам'ятник у нас - такий, і яка перспектива у нас - теж така?).
Вікіпедія повідомляє, що "одна з будівель генерального штабу Міністерства оборони Югославії була зруйнована під час бомбардувань ВПС НАТО". Очевидно, вона навмисно зберігається в такому вигляді й донині. Зроблено це було «як частина військової компанії з припинення війни в Косово». Варто додати, що «бомбардування відбувалися 29/30 квітня 1999 року і 7/8 травня 1999 року. У цей момент будівля була безлюдною, тому існує можливість, що її бомбили швидше через її символічне значення, а не з тактичних міркувань».
Працюючи в кіно, так само як і в будівництві кінотеатрів, я багато їздив Україною, і, звісно, розумів, що існує величезна відстань між реальною свідомістю мешканців нашої країни і проголошуваними програмами та гаслами. Але перспективою керують пам'ятники, а не дискурси або тим більше - закони. Бронза транслює своє - металеве (у сенсі - непохитне) - значення.
Хоча пам'ятник Бандері у Львові встановили в ансамблі з прямокутною колонадою (як відомо, найбільше використовуваною в нацистській архітектурі, про що знають приблизно кілька тисяч людей, котрі добралися на дозвіллі, наприклад, до монографії Васильченка), мешканці міста, так само як і країни, геть не усвідомлюють, які конотації це спричиняє. Вважаю, що серед авторів скульптури теж не виявилося обережних ерудитів. Творили абсолютно безоглядно, безцеремонно. Для себе називаючи це «поверх бар'єрів» - сама епоха прищепила смак до таких нахилів.
Майбутні покоління ставитимуть ці запитання не тільки самим собі, а й, можливо, і тим, хто такі рішення ухвалював - виправдовував (уже ставлять). Утім, не варто бачити в цьому виключно ідеологічну "прямолінійність" або роботу внапуск одразу двох спецслужб, які конкурують (ФСБ могло діяти з метою дискредитації національного руху, ЦРУ - з метою провокації геополітичного суперника, не надто відхиляючись від утрамбованої «лижні» холодної війни - і до всього цього запитання може бути тільки одне: хто підливав "мастила" більше, а не в тому, чи мала місце така закулісна механіка в принципі). Як би там не було, це всього лише - і насамперед - невігластво. Комік Луї де Фюнес говорив своїм дітям, що війна - це результат невігластва.
Виникає питання: чи була неосвіченою, наприклад, Ірина Фаріон - символічна фігура цього політичного табору? Допитливі сегрегатори вже після її загибелі розглянули фотографії її книжкових полиць і виявили там... книжки російською мовою.
Оскільки це були розрізнені томи виданого російською Камю (обвинувачі не забувають вказати, що аналогічне зібрання було видане й українською), а не матеріали до з'їздів КПРС, ментальним членом якого Ірина Дмитрівна лишалася до останнього дня, запитань до її обізнаності менше, ніж могло б бути. Тоді що ж рухає такими людьми? Відповідь теж проста й очевидна: прагнення домінувати, панувати за будь-яку ціну.
Безцеремонно.
Місто має радіти, що ми, такі, у нього є.
Що таке домінувати? Це позначати перспективу, зокрема.
Що з цією справою щось не так випливало навіть із того, яка перспектива відкривалася перед самим донецьким пам'ятником у перші роки його «життя». Улітку 2012 року пам'ятник, як писала місцева преса, пограбували: кульку, яку міський голова назвав на відкритті «маленьким хрусталиком», що символізує «народ и общество», викрали невідомі.
«На вопрос «ОстроВа [місцеве ЗМІ], не зафиксировала ли момент кражи камера видеонаблюдения, милиционеры сообщили, что камеры направлены только на площадь Ленина, нет видеокамер и со стороны драмтеатра».
---------
Підтримати видання або поширення саме цієї cтатті (вказати): номер корпоративної картки VISA 4874 2425 0032 3434
18451