© Facebook Антон Філатов
Триває другий тиждень роботи на позиції і запаси всього необхідного вичерпуються. Машина до нас не доїжджає. Інколи дроном нам скидають їжу і боєприпаси. А бензин і воду ми шукаємо по покинутих бліндажах.
Поступово з нашої посадки виходять останні бійці. Те, що вони не встигають забрати з собою – стає для нас порятунком. Скоро в посадці не залишається жодних ознак життя. Одні тільки ознаки смерті.
«Та звідти вже давно всі зїбали. І ви зйобуйте. Ну його нахуй там лишатися», - казали ті, хто раніше тут стояв.
«Скоро по туману туди до вас має зайти піхота. Ви там не будете одні», - казали штабнікі.
Нас лишилось двоє. Від орків нас відділяє пара кілометрів пустої посадки. Ми закріплюємося в покинутій норі, де не можна стати в повний зріст. Спимо на кам’янистій породі, яку колись наші попередники видовбали кірками. Спина вже прийняла форму цих нерівностей. А думки – форму мясорубки.
Стеля і стіни в бліндажі оббиті чорною плівкою. Ніби ти постійно знаходишся в тісному пластиковому пакеті. У вузькому просторі між стелею і плівкою часто бігає щур. Під його важке тупотіння засинаєш.
Сирість і холод. Газ в обігрівачі закінчився. В бліндажі на пару градусів тепліше, ніж на поверхні.
Відбиваємося. Навіть удень патрулюємо лінію зіткнення через тепловізор. Будь-яку білу теплу пляму – перетворюємо на чорну і холодну. Єдині теплові плями, які не чіпаємо – курочки в хаті прямо на лінії зіткнення. На світанку слухаємо крик півня посеред пустого неживого простору, де зазвичай чути тільки вибухи.
Туман засліплює очі і загострює чуйку. Коли він опускається, то стає тихо і починаються переміщення. Прилітає команда по туману пробігти на дальній край посадки (туди – до орків) і забрати обладнання. По дорозі плутаємося в оптоволокні, переступаємо через нерозірвані дрони і повалені дерева, згадуємо, як на місці ям від КАБів ще не так давно працювали пацани. По дорозі забігаємо на розбиту позицію, де знаходимо лопату. Забираю. Бачу на дереві антену і незважаючи на те, що неподалік чується мерзотний свист орківських FPV-камікадзе, лізу її знімати.
Як Тарас Бульба 400 років тому не хотів залишати противнику навіть люльку, так і сьогоднішній солдат не залишає противнику інструмент.
Протягом наступних днів нас накриває залп «Граду» і регулярно прилітають FPV-камікадзе. По мірі кожного з цих прильотів інструменти виходять з ладу. В діло йде все, що ми попідбирали в розбитих бліндажах. Продовжуємо роботу.
Побачили неподалік від нас наземний дрон, який віз пораненого. Не довіз. Прямий приліт FPV. Від голови залишилася одна щелепа, нога трималася на шкірі, решта тіла пошматована. Ми погрузили його в спальний мішок і перетягли до свого бліндажа. Чекали, коли його заберуть. Машини не було. Дні йшли. За цей час спальник порвали пси і почали щодня прибігати аби погризти кістки трупа. Ми про це говорили в бліндажі. Смартфони нас почули і почали підкладати в YouTube відео з милими песиками. Милі песики, блять… Пару собак я вбив. Інші розбіглися. Залишилися тільки щурі.
Через десять днів до нас прийшло двоє бійців і разом ми перетягли труп на півкілометра назад. Потім вони передали його наступній парі. Ще півкілометра в тил. Потім ще.
Однієї ночі знову опускається туман. Чую в глухій темряві гарчання двигуна. Надіюсь, що це і є та піхота, про яку нам казали. Дарма, що навіть війна не змусила мене кинути цю шкідливу звичку – надіятися. А, може, й ні.
Два тижні активно розміновували і підривали. Забезпечили цілий ряд знеохочених у палаті госпіталя і ще ряд – на цвинтарі. Якось у одного буддиста, що нині пішов у десант, запитали, що він відчуває, коли вбиває. Він лаконічно відповів: «Радість». Немає чого додати. Та які б не були попадання – найчастіше згадуються промахи. Завжди можна краще. Треба краще. Тим більше зараз. Тим більше тут.
«На них уся ділянка тримається», - чую через канал зв’язку найгірший комплімент у своєму житті. Значить, більше нікого немає. Підкріплення не прийшло. Працюємо далі.
В один із днів піднявся сильний вітер. Обстрілів не було. Нічого не жужало над головою. Небо було тихим і високим. Після невдалої спроби відпрацювати я вийшов з бліндажа в окоп, щоби вирівняти поперек. Це була єдина точка в укритті, де я міг стати в повний зріст. Метрах у семи від себе я побачив найбільш мерзотну рожу, яку тільки доводилося зустрічати у житті. І, помітивши мене, ця рожа блатним хрипом крикнула: «Ты кто?» За пару секунд після цього орк кинув у мене гранату. Я встиг застрибнути назад у бліндаж. Вибух. Автоматна черга у вхід бліндаж. Бій всліпу.
Чи обнулили ми його – не відомо. Навколо нас безліч нір і окопів, де можна надійно сховатися. Це він і зробив, встигши навести на нас артилерію і дрони, які почали перекопувати все навколо.
Поступив наказ на відхід. Висипавши з рюкзаків усі особисті речі, ми позакидали туди найцінніше обладнання і чекали, поки хоч трохи стихне. Коли я вибігав із бліндажа – він уже горів. В цей момент вітер став ще сильнішим і почався густий снігопад. Ці 15 хвилин зимового шторму дали нам єдиний шанс перебігти по відкритому полю на іншу точку, адже дрони в таку погоду не літають. І коли ми тільки забігли в бліндаж суміжників, то непогода несподівано завершилася. Так, милість божа інколи нагадує сценарій паганого фільму з щасливими випадковостями і хеппі ендом.
Ніч пройшла у такому ж холодному і тісному бліндажі, яким був і наш. Стояв там у куті ящик від боєприпасів, на якому ми по черзі могли сидіти. Побратим пробував поспати. Проте за півгодини замерз і прокинувся. На поверхні мінус шість. В бліндажі – пару градусів тепла. Пацани, які там працювали, сиділи голодні. Коли востаннє їм дроном передавали провізію, то переплутали мішки і скинули замість їжі екофлоу. Але вони знайшли для нас одну пляшку води на двох.
На ранок нам треба було пройти шість кілометрів по місцевості, де ми ніколи не були, тягнучи на собі 15-кілограмові рюкзаки. Небо над цією місцевістю цинкував орківський «Рубікон». «Злоєбучій підрозділ», - казали про нього. Але треба було не попастися і під приціл своїх.
Вночі, прокручуючи останні події в думках, зрозумів, що орки включили РЕБ в нашому районі, щоби прикрити просування своїх штурмовиків. Тому і було так тихо перед тим, як у мене полетіла граната.
Коли ми йшли по сірому холоду, то десь серед цих покошених дерев і розбитих бліндажів лежав труп, який ми по черзі з іншими пацанами витягали. Ми не знали, де сема його поклали. І у нас не було сил тягти його з собою ще кілька кілометрів по сірій зоні. Так він там і залишився.
Дійшовши до заданої точки, ми побачили у бліндажі побратимів ікону Христа. «Ми багато з ним розмовляли останні тижні», - сказав, піднявши очі до образа.
Поспавши чотири години, отримуємо задачу шукати і облаштовувати нову позицію. Треба терміново відбиватися. Цим і займалися наступні дні, аж поки не прийшло троє на заміну. Один із них подивився на мене і сказав: «Так, найбільший ворог на фронті – це втома».
Зайшовши на DeepState, бачу оновлену карту, на якій наша посадка вже червона. Ми були останні, хто з неї вийшов.
Далі на нас чекали ще три кілометра з рюкзаками в повнісінькій темряві по невідомій території. Це був єдиний шанс вийти.
215