© Facebook Eugenia Kuznetsova
27 жовтня 2025 року відбувся Радіодиктант національної єдності. Текст «Треба жити!» написала Євґенія Кузнєцова, а читала Наталія Сумська. Згодом Суспільне опублікувало «правильний» варіант для звірки. У соцмережах покотилася хвиля — користувачі почали створювати дотепні регіональні та діалектні версії тексту, які авторка навіть перепостила. Так народився окремий мінітренд. Обговорення підігріли дві речі:
-
«діалектизми» в оригіналі (зокрема слово «пітятко», що стало окремим феноменом);
-
претензії до темпу та якості читання в ефірі.
Повну «канонічну» версію «Треба жити!» опублікували Суспільне та 24 канал — саме ними зазвичай звіряють написане. Один із фрагментів офіційного тексту звучить так:
«Треба жити! Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…»
Отож варіанти одного уривку з різних регіонів України, саме як «смак» локальної говірки, виглядають ось так:
-
Закарпаття (гуцульсько-закарпатська говірка):
«Жити мусай ипно: ходити на гриби, шпацирувати по корзові, варити палинку й печи баньки на шпорі.»
-
Тернопільщина (теребовлянська говірка):
«Жити треба слічно: смажити каляфьори, пуцувати мешти, шанувати стрийка.»
-
Сумщина (жартівлива суржик-версія):
«Нада жить! Ни чучуть, ни потом. По-людськи! Січас!»
-
Одещина (південна говірка):
«Жити треба інтіресно: читати книжки, ходити в театр, дресірувати Тузіка чи Шарика…»
Точка запалу — лексика. Офіційний текст містив рідковживані або регіональні слова («пітятко», «кияхи», «допіру» тощо). Суспільне навіть опублікувало мінісловничок «складних» слів, а ЗМІ пояснювали походження «пітятка». Це спричинило хвилю локальних переспівів. Авторка репостила найвдаліші регіональні версії, медіа створювали підбірки — так народився «ланцюжок наслідувань» від Закарпаття до Тернопільщини, Одещини, Слобожанщини та Кропивниччини.
Врешті, Євгенія Кузнєцова додала до дискусії на своїй сторінці у Фейсбуці допис про доречність діалектизмів:
До дискусії про доречність діалектизмів:
...Одним з головних ідеологів боротьби з діалектами був Максім Ґорький, який негативно ставився до народної мови, називаючи діалектизми «огидними ідіотичними словечками». Діалектні слова почали викидати зі словників з тим, щоб оголошене відмирання пережитків минулого виглядало як доконаний факт. Вчителі перетворились на агентів «масового окультурювання мовлення». Діалектні слова вважали помилками, а діалект як такий – не варіантом мови, а її збоченням.
В особливо складних освітніх умовах опинялися діти: їм належало не тільки навчитись грамоти, а й прийняти той факт, що і вони самі, і їхні батьки говорять неправильною, огидною, покрученою мовою, на противагу якій існує правильна, цивілізована, культурна мова. Починається хвиля публікацій про методику викладання мови у діалектному середовищі. Чітко декларується, що «перше завдання школи – це усунення засвоєних в ранньому дитинстві діалектних рис вимови» і будь-які діалектизми – явище не лише небажане, а й недопустиме.
Пропаганда пропонувала таке пояснення боротьби з діалектами: літературна мова збагатилась діалектами, а потім їх нівелювала своїми перевагами заради консолідації радянських соціалістичних націй. У реальному світі маємо декілька поколінь присоромлених за свою мову, назавжди втрачені місцеві говірки і розмаїття, яке неможливо відтворити.
На територіях, травмованих масовим «окультурюванням мовлення» та боротьбою з діалектизмами, донині зберігається картина світу, де літературна норма змагається з говірками. В Україні на діалект часто сором’язливо кажуть «по-нашому», або «по-місцевому», а на літературну мову – «по-культурному», хоча поступово сором за рідні говірки вже слабне. Наприклад, в останнє десятиліття особливо помітний сплеск блоґерства із використанням діалектів; діалектизми поступово просочуються і в медіа. В Росії такого відродження у медіадискурсі не спостерігаємо, а от про дихотомію діалект―«грамотність» свідчення є. Травма меншовартості й сорому за місцеву
мову, пронесена через покоління, зберігається десятиліттями.
(…)
Загальний термін «простонародний» також стирав різницю між діалектами. Діалектологія вважалась наукою малопотрібною, а все лінгвістичне розмаїття звузилось до банальної «неграмотності носіїв», які не спромоглись достатньо очистити свою мову. Західні науковці констатували, що, за винятком короткого періоду на початку двадцятого століття (десь до середини тридцятих), безліч слів російської мови (а отже й інших мов), які вживали в побуті, неможливо було побачити надрукованими в жодному вигляді – чи то у наукових працях, чи в інших джерелах. Цілий пласт лексики був у вжитку, але всі навколо вдавали, що його не існує...
Із книжки "Мова-меч. Як говорила Радянська імперія"
©
28