©
Стара схема нашої історії, в якій українці воювали з поляками за своє національне визволення, породжує уявлення про існування монолітного “іншого”, який протистояв “нашим”. Тим часом реальність була значно багатоманітнішою: “інший” часто перетворювався на “свого” під тиском різних обставин, або ж той, кого ми уявляємо “іншим”, для людей минулого був цілком “своїм”. Аби світ Речі Посполитої не видавався демонічним монолітом, погляньмо, що собою представляло Польське королівство.
Утворена в 1569 р. Річ Посполита простягалася на 815 тис. кв., де на Корону припадало 570 тис. кв. км. (на 1582 р.). Майже половину її займали приєднані на Люблінському сеймі Волинське (41 тис. кв. км), Київське (від 140 до 200 тис. кв. км) та Брацлавське (35 тис. кв. км) воєводства, перевищуючи водночас площу щойно полишеного ними Великого князівства Литовського. Три інші руські воєводста, чиє перебування в Польському королівстві сягало на момент постання Речі Посполитої приблизно 200 років, охоплювали ще 83 тис. кв. км.: Руське – 55, Подільське – 19, Белзьке – 9.
Польське королівство представляло собою досить різнобарвне поєднання регіонів зі своїми адміністративними та правовими особливостями. Ядро становили дві провінції – Мала та Велика Польща, які, попри давню традицію спільного існування в межах однієї держави, зберігали свою окремішність до кінця Речі Посполитої. Прикладом такої окремішності може бути існування двох сесій Коронного трибуналу (вищої апеляційної інстанції): для Великопольщі засідання провадилися у Пйотркові, для Малопольщі - у Любліні. Цікаво, що в переліку регіонів Речі Посполитої поруч із Великою та Малою Польщею могло фігурувати й Велике князівство Литовське.
До Великопольщі формально належали мазовецькі воєводства - Равське, Плоцьке і Мазовецьке, які були утворені з колись цілком незалежного Мазовецького князівства. Окремі його частини від 70-х років XV ст. поступово приєднувалися до Корони через вимирання місцевих представників польської династії П’ястів. Мазовшани, щоправда, довго боронили свою незалежність, використовуючи пограничне розташування та суперечності між Короною, Великим князівством Литовським та Орденом хрестоносців. Врешті по смерті останнього мазовецького династа у 1526 р. Мазовія, яку пов’язували з Короною персональні договори П’ястів із Ягеллонами, була інкорпорована до Королівства. Щоправда, умови приєднання були непевні. Королівська пара Сигізмунд І з дружиною Боною Сфорцою прагнули приєднати Мазовію до свого домену (себто особистої власності монарха), натомість коронна шляхта вимагала долучення цих земель безпосередньо до Королівства. Цікаво, що литовські радники Сигізмунда як великого князя радили володареві приєднати Мазовію до Великого князівства Литовського, аби мати надалі козир у разі конфлікту з коронною шляхтою. Вам ця порада не нагадує Люблінський сейм? Справа Мазовії була вирішена за шляхетським сценарієм на сеймі 1529 року. Окремий від Корони мазовецький сейм протривав до 1540 р., а до початку XVIII ст. три мазовецькі та Піляське воєводства збиралися на генеральний сеймик, який відбувався у Варшаві - центрі Мазовецького воєводства. Існувало й власне мазовецьке право, яке зберегло свої особливості навіть після уніфікації його з коронним. Екцепти (звичаї) Мазовецького воєводства були зібрані в 46 артикулів, затверджених на сеймі 1576 р. Варто додати, що мазури були представлені переважно дрібною багаточисельною, переважно католицькою шляхтою. Вони були для коронної “братії” Іншим, над яким зазвичай кепкували: мова у них була шепелява й смішна, на сейм вони приходили пішки в дерев’яних шоломах із палицями. При цьому мені не траплялося випадків насмішок над русинами, хоч напевно “польщизна” в них була геть не кращою від мазурів, особливо на початках їхнього потрапляння до Корони.
Пруссія – спадкоємиця Ордену хрестоносців - була представлена двома частинами, короліською та князівською Пруссіями. Королівська Пруссія як окрема провінція Польського королівства постала в результаті виступу прусських станів (міщан і шляхти) в 1454 році проти влади Ордену, який, за твердженнями повстанців, нищив їхні права. По допомогу вони звернулися до польського короля Казимира. Той витлумачив війну Корони з хрестоносцями та порушення ранішого договору з ними як справедливий акт - повернення прусських земель, що здавна належали Короні та були підступно відібрані Орденом. Тринадцятилітня війна закінчилася ухваленням Торунського миру (1466 року), за яким до Польського королівства відійшла західна частина Пруссії під загальною назвою Королівської. Казимира IV було проголошено дідичним володарем цих земель. Ця провінція від початку мала власну монету (до 1528 р. - монетарної унії Королівства з обома частинами Пруссії), скарбницю, герб і печатку. Найвищим органом була Рада Прусська, яка займалася внутрішніми справами та стосунками з королем і центральною коронною адміністрацією. Існував також Прусський генеральний сеймик на кшталт коронного сейму. Пруссія мала право індигенату, себто окреме пруське «громадянство», яке надавало можливість обіймати місцеві уряди та брати участь у політичному житті лише повноправним мешканцям цих теренів (“громадянам”). Згідно з привілеями Сигізмунда Августа в Королівській Пруссії існувала свобода двох релігійних конфесій - католицької та лютеранської. Особливістю цієї провінції була участь у роботі генерального сеймика представників великих міст (Гданська, Торуня, Ельблонга) та міщанства в цілому, причому безпосередньо в раді (сенаті).
У березні 1569 р. на люблінському сеймі постало питання про обов’язкову участь прусської еліти в сенаті коронного сейму. Прусси натомість твердили, що згідно з привілеями короля Казимира вони мають право обговорювати всі свої справи з королем в Пруссії, але не на коронному сеймі як частина Корони. У них є власний сейм, який має свої особливості, зокрема в ньому важливу участь беруть міста. На це король як інтерпретатор прав і привілеїв 16 березня ухвалив: позаяк прусські землі приєднані були до Королівства як частина до цілого, то хоча їхні радники називаються радниками Пруссії, насправді вони є радниками Королівства Польського, адже Пруссія входить до скраду Корони; відтак усі радники Пруссії, зокрема представники міст, мають засідати в сенаті на сеймах Польського королівства і радитися з рештою не лише у справах Пруссії, а у справах усієї Корони як її частина, своєю чергою прусські посли мають сісти поруч із послами інших воєводств ув Ізбі посольській.
Після утворення в 1569 році Речі Посполитої Королівська Пруссія залишається провінцією Польського королівства з виразним почуттям власної окремішності. Це помітно, зокрема, у звертанні, яке зустрічається в прусських урядових текстах XVII ст.: “Ми і Річ Посполита”. Загалом же населення королівської Пруссії на середину XVI ст. складалося зі 140 тис. пруссів, що були етнічно близькі до литовців, стількох же поляків і 200 тис. німців. Попри таку етнічну різношерстність, пруські “громадяни” мали спільну ідентичність, незалежну від етнічної та релігійної належності. Поруч із німецькою мовою до широкого вжитку як офіційна входить також польська. Відбувається зближення з Короною у сфері судочинства. Однак ці ознаки “полонізації” відбувалися паралельно з формуванням ідеї “прусського народу” - народу двох мов і двох культур.
В межах переважно лютеранської Королівської Пруссії існувала адміністративна одиниця Вармія - католицький анклав під очільництвом вармінського єпископа з окремим правом та своєю монетою. Єпископи намагалися зберегти незалежне від Пруссії становище.
За умовами Торунського миру 1466 року великий магістр Ордену від себе та своїх наступників визнав ленну залежність від польських королів. Водночас формально Орден також підлягав імператорові Священної римської імперії германської нації та папі. Цим і скористався на початку XV ст. великий магістр, аби розірвати залежні стосунки з Короною. В результаті тривалих дипломатичних переговорів та воєнних дій Орден був перетворений на секулярну спадкову державу Прусське герцогство (або Князівська Пруссія). Її очолив останній великий магістр Альбрехт Гогенцоллерн вже як світський володар. В разі вигасання династії Гогенцоллернів Князівська Пруссія мала перейти до рук польського короля і Польського королівства. Очевидно, що планувалося з часом перетворити герцогство на частину Корони. Згідно з ленними умовами на всіх публічних заходах для Альбрехта резервувалося місце поруч із польським королем, що створювало широкі можливості для участі прусського герцога в житті Польського королівства. Однак його рішення оголосити лютеранство державною релігією, схоже, призвело до серйозного коригування цього пункту ленної умови. По факту Альбрехтові відмовили від участі в засіданнях сенату та праві обирати короля. Обидві частини Пруссії, попри різницю в становищі та особливостях устрою, зберігали відчуття єдності та були пов’язані різноманітними контактами.
Інфлянти (Лівонія) – колишня територія Ордену мечоносців, яку в 1561 році магістр Ордену погодився секуляризувати та передати у підпорядкування Сигізмундові Августові. Не було, однак, погоджено, з якою саме державою - Великим князівством Литовським чи Польським королівством - Інфлянти входять у тісніший зв’язок. 1566 року здобуло перевагу Князівство, але ненадовго. За умовами Люблінського сейму Інфлянти мали стати частиною об’єднаної Речі Посполитої, себто над цими землями встановлювався кондомініум двох частин федерації. Невдовзі, щоправда, майже вся територія Інфлянтів була завойована московськими військами Івана IV; вони повернуться до Речі Посполитої за королювання Стефана Баторія в результаті війни 1581-1582 років. Як і Пруссія, Інфлянти мали значні відмінності від Корони, хоч вони з часом зменшувалися. Населення Інфлянт, проте, зберігало свої відмінності від решти мешканців Речі Посполитої, незважаючи на тривалу історію співіснування.
Водночас з Інфлянтами було утворене Герцогство Курляндії та Семигалії - незалежне володіння останнього магістра Ордену, яким володіли герцоги з німецьких династій Кеттлерів і Біронів. Перебувало у васальній залежності від володарів Речі Посполитої.
Варто також згадати про князівства Освенцімське і Заторське, які в 1454 р. поєдналися з Польським Королівством ленним зв’язком. Шляхта цієї адміністративної одиниці мала власний сейм та свою систему судочинства. Попри те, що у 1564 р. князівство було долучене до Корони, його населенню була притаманна власна ідентичність.
Не забуваймо й про Русь у складі Руського, Белзького та Подільського воєводств, про що вже йшлося.
Отаким багатоманітним було Польське королівство, куди у 1569 р. увійшли Київське, Волинське та Брацлавське воєводства. Тож питання, чи можемо ми цю державу називати польською, а політичну культуру, яку творили її громадяни, "старопольською"?
351