© Facebook Artem Cheh
Говорили днями з колегою й зійшлися на тому, що нам немає про що писати. Зміст втратив свою актуальність. Те, що нас усіх дивувало у перший і навіть другий роки великої війни тепер стало буденністю щоденних новин. Неймовірні історії, непересічні біографії, кульбіти долі, перетини надзвичайного. З кожної такої історії можна було побудувати роман. Кожного героя подібної історії можна канонізувати головним протагоністом української літератури. Нині все це втратило сенс. У літературному розумінні. Ми це вже чули, читали, бачили в прямому ефірі. Українці наповнили культуру змістом по вінця, і зміст втратив актуальність.
Залишилася форма. Вправи у стилі. Весела гра в слова. Навіть якщо вона печальна і трагічна – вона весела як процес. Цікава як результат.
Мені не вистачає в нашій літературі гри. Я зараз не про невміння намалювати голову коня, але з хворобливим бажанням бути Поллоком, Краснером або Ротко. Я про освоєний академізм і – далі – пошук себе в нових формах. І тут мова не про жанрову літературу. В ній і не має бути експериментів. Точніше, в ній не має бути радикальних змін в подачі.
А от. Забагато солодкого в нашій трагедії. Забагато правильного в тих словах, які ми пишемо. Або писали. Стає нудно від одноманітного. Стає гірко від того, що ми вже четвертий рік говоримо про війну тими самим фразами. Досвід, трагедія, сенси, осмислення, ідентичність. Нас не почують. Вже не чують. Ми більше не цікаві. Ми вже й собі не надто цікаві з цими завченими фразами й одноманітними (але такими неймовірними та непересічними) історіями.
Новий світ прагне вражень. Наша мета задовольняти цей новий світ аби нас почули. І мова не про прикрий формалізм, а про спроби виходити на інший рівень, говорити іншими словами. Загортати наші неймовірні та непересічні історії в обгортку, яка викликатиме бажання купити цю історію, а значить – чути нас надалі.
Два дні тому після виступу мене спитали, чому я більше не пишу у фейсбуці. Я не пишу, бо немає про що писати. Мені – немає про що. Все сказано. Нічого нового. Нічого цікавого. Все зрозуміле, все очевидне. І я зосередився на літературі. Часом одна книжка має менше читачів, ніж допис у фб. Але для мене це чесніше. І моє життя не надто цікаве, аби про нього писати. А про інших писати я не хочу і не маю права. Тому і не пишу. Немає про що. Немає про що писати колонки та есе. Немає про що писати у фб.
Я вірю, що колись українська література стане великою літературою. Але станеться це тоді, коли ми вийдемо за межі, які самі собі встановили. За межі правильного, зручного й типового. За межі літературної очевидності. Гадаю, наша література в найближчі роки, а може й десятиліття не відійде далеко від актуального. Скоро у нас з’являться дуже хороші тексти про цю війну. Можливо навіть світового рівня. Та за якийсь час це стане скучно. Для нас – уже. Для них – трохи згодом. І от я найбільше бажаю, аби ми могли дивувати. Не лише сенсами та змістом. А ще й формою. Умінням. Грою. Здатністю показати війну не через війну. Ми надто правильно говоримо про неї, надто завчено. Ми дуже моральні. І це взагалі нецікаво.
А поки – немає про що писати. Тому і не пишу. Й не буду.
P.S. Артем Чех (справжнє ім’я Артем Чередник, нар. 1985) — український письменник і військовослужбовець, відомий поєднанням сюрреалізму, гротеску та автобіографічності у своїх текстах. Лауреат конкурсу «Міський молодіжний роман», автор численних книг, серед яких «Точка нуль», «Район “Д”» та «На великій землі», його твори перекладені багатьма мовами. З перших років російсько-української війни служив у Збройних силах України і після повномасштабного вторгнення знову повернувся на фронт.
125