©
Варшава знову повернулася до пам’яті про Варшавську битву 1920 року — подію, яка для Польщі стала символом збереженої незалежності. Кульмінаційні бої відбулися 13–16 серпня на підступах до столиці, а ширша операція тривала до 25 серпня. Польські війська зупинили наступ Червоної армії Михайла Тухачевського, а контрудар із району Вепша змусив радянські частини відступати. У 2026 році офіційна польська пам’ять залишається виразно героїчною: Музей Війська Польського називає 15 серпня переломним моментом битви, а державні урочистості поєднують її річницю зі Святом Війська Польського. Водночас Інститут національної пам’яті цього року акцентував не на «чуді», а на роботі польських криптологів і радіорозвідки, що дозволяла командуванню читати радянські повідомлення й краще прогнозувати дії противника.
Державницько-стратегічну інтерпретацію подій представляє, зокрема, польський історик Анджей Новак. Він називає ключовими чинниками перемоги бойовий дух, високу мораль польського війська, рішучість і добру організацію. За його оцінкою, солдати мали сильне відчуття, що захищають власну державу й свої родини. Новак також наголошує на міжнародному вимірі битви: поразка Червоної армії означала крах планів більшовицького керівництва поширити революцію далі на Захід. Водночас він звертає увагу не лише на Пілсудського, а й на штабний план генерала Тадеуша Розвадовського, прийнятий і реалізований польським головнокомандувачем.
Схожу оцінку міжнародного значення перемоги дає британсько-польський історик Адам Замойський, автор книги Warsaw 1920: Lenin’s Failed Conquest of Europe. Він вважає, що битва мала наслідки далеко за межами Польщі й зупинила поширення більшовицької загрози на значну частину Європи. Водночас Замойський не трактує польський успіх як «чудо»: він наголошує на рішучому керівництві контрнаступом із району Вепша. Його погляд тому можна визначити як позитивний щодо значення перемоги, але водночас критичний до спрощеного міфологізованого образу подій.
Більш дистанційовану військово-історичну позицію займає британський історик Норман Дейвіс. У матеріалі для Notes from Poland він прямо відкидає буквальне розуміння «Дива на Віслі»: перемогу, на його думку, забезпечили майстерність, дисципліна й рішучість польських військових, патріотична мобілізація добровольців і контрнаступ Юзефа Пілсудського. Дейвіс також застерігає від старої схеми, поширеної колись у британській історіографії, за якою Польща начебто просто «напала на Росію». Він нагадує, що війна відбувалася на уламках імперій і була частиною складнішої боротьби за кордони та державність у Центрально-Східній Європі, де діяли також радянські Росія, Білорусь та Україна.
Солдати на польській кулеметній позиції під Радзиміним. 1920. Фото: PAP/Archive
Деміфологізуючу лінію у польській історіографії сьогодні представляє і професор Гжегож Новік, дослідник польської радіорозвідки. Він наголосив: надприродного «чуда» не було — вирішальними стали знання про плани більшовиків, стійкість армії та суспільства, а також стратегічний план польського командування. Польська радіорозвідка перехоплювала й розшифровувала радянські повідомлення, завдяки чому командування отримувало інформацію про наміри Червоної армії. Така інтерпретація зміщує акцент із легенди про одноосібний геній Пілсудського на роботу штабу, розвідки, військових частин і суспільної мобілізації.
Українська перспектива робить картину складнішою. Історики, які досліджують союз Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського, наголошують: Польща у кампанії 1920 року мала державного та військового союзника — Українську Народну Республіку. Однак важливо не змішувати самі бої на підступах до Варшави з ширшою польсько-українською кампанією. Частини Армії УНР не були головною силою безпосередньо на варшавському напрямку; українські війська діяли переважно на південному крилі фронту, зв’язуючи сили противника й не дозволяючи використати їх в інших секторах. Український інститут національної пам’яті також підкреслює, що польсько-українські війська ще навесні 1920 року спільно наступали на Київ.
Марко Безручко (в центрі) під час проведення параду в Києві 9 червня 1920 року
Особливо часто в українському наративі згадують 6-ту Січову стрілецьку дивізію Армії УНР під командуванням Марка Безручка. Проте її знамениту оборону Замостя не слід подавати як епізод безпосередніх боїв за Варшаву. Вона відбулася пізніше — 29–31 серпня 1920 року, вже після вирішальної фази Варшавської битви. Українські й польські підрозділи під командуванням Безручка зупинили сили 1-ї Кінної армії Семена Будьонного, що стало важливим епізодом подальшої кампанії. Саме така хронологія дає змогу коректно показати український внесок, не перебільшуючи його роль безпосередньо у боях 13–16 серпня.тернували. Це пояснює, чому в українській історичній пам’яті союз 1920 року водночас сприймається і як приклад спільної боротьби проти більшовизму, і як історія незавершеного партнерства, після якого Україна залишилася без державності.
У Польщі 2026 року основна дискусія точиться вже не стільки навколо питання, чи була Варшавська битва великою перемогою, — це практично не ставиться під сумнів, — скільки навколо того, як пояснювати її причини та значення. Один напрям зберігає традиційну формулу перемоги, яка врятувала польську незалежність і стримала поширення більшовизму в Європі. Другий — представлений, зокрема, Гжегожем Новіком — прагне замінити мову «чуда» аналізом розвідки, стратегічного планування, ролі штабу та суспільної мобілізації. Третій напрям дедалі більше пов’язує пам’ять про 1920 рік із сучасною проблемою російської історичної пропаганди.
10