© ARTS in Paris
Криза довкола Лувру дедалі більше сприймається не як суто французька проблема, а як симптом стану багатьох великих музеїв у Європі та світі. Такі інституції мають одночасно бути туристичними магнітами, освітніми центрами, символами державної репутації, місцями збереження спадщини й фінансово стійкими організаціями. Нове загострення дискусії спричинив виступ президента-директора Лувру Крістофа Лерібо у французькому Сенаті 17 червня 2026 року. Лерібо, який очолив музей після відставки Лоранс де Кар, описав ситуацію жорстко: Лувр, за його словами, “на межі виснаження”, а його обладнання та інфраструктура “досягають кінця життєвого циклу”. Він заявив, що будівельні проблеми накопичуються, а музей стоїть перед “стіною інвестицій”.
Крістоф Лерібо, президент-директор Лувру з лютого 2026 року
Масштаб проблеми видно з цифр, наведених у стенограмі Сенату: близько 70 000 кв. м залів, відкритих для публіки, 30 гектарів території включно із садом Тюїльрі, 2 300 працівників і приблизно 30 000 відвідувачів щодня. Це вже не просто музей у звичному сенсі, а величезна культурна інфраструктура в центрі Парижа, що працює під постійним туристичним, безпековим і технічним навантаженням. Історична будівля, перетворена на музей світового масштабу, функціонує в умовах, для яких не була розрахована. Піраміда І. М. Пея, задумана у 1980-х для приблизно чотирьох мільйонів відвідувачів на рік, тепер пропускає понад дев’ять мільйонів людей щороку. Проблеми Лувру стали видимими ще до останніх політичних і управлінських криз. У січні 2025 року тодішня президентка-директорка музею Лоранс де Кар направила до міністерки культури Рашиди Даті конфіденційну записку про серйозний стан будівель.
ARTS in Paris
У публічно процитованих уривках ішлося про простори, що вже не є водонепроникними, різкі температурні коливання, небезпечні для збереження творів, нестачу місць для відпочинку, санітарних і харчових сервісів, а також потребу переосмислити навігацію в музеї. Відвідування Лувру вона описувала як фізично виснажливий досвід. Після цього президент Франції Еммануель Макрон оголосив масштабний план Louvre Nouvelle Renaissance. Проєкт передбачає новий вхід, розвантаження Піраміди, окремий простір для “Мони Лізи”, модернізацію потоків відвідувачів і оновлення інфраструктури. Тут почалася друга частина дискусії: чи не ризикує музей знову поставити іміджевий великий проєкт вище за базові потреби — безпеку, технічне обслуговування, ремонт, клімат-контроль і умови праці.
ARTS in Paris
Пограбування коштовностей французької корони в жовтні 2025 року перетворило дискусію на кризу міжнародного масштабу. Воно показало, що безпеку великих музеїв більше не можна вважати технічною деталлю. Сучасний музей — не сховище, закрите від світу, але й не просто туристична атракція: він мусить поєднати відкритість із захистом, який відповідає цінності колекцій і новим ризикам. Саме так відреагували й директори провідних музеїв світу. У відкритому листі в Le Monde 57 директорів і музейних професіоналів підтримали Лувр і наголосили, що суть музеїв — у відкритості, доступності, освіті й передачі спільної спадщини. Водночас автори листа визнали: відкритість робить музеї вразливими, адже кожен твір, виставлений для публіки, перебуває під ризиком.
ARTS in Paris
Французький полеміст і оглядач спадщини Дідьє Рікнер із La Tribune de l’Art зайняв критичнішу позицію. Він не заперечує потреби ремонту й модернізації Лувру, але вважає, що частина проєкту Nouvelle Renaissance може загрожувати самому історичному палацу. На його думку, музей має насамперед розв’язувати питання технічного стану, охорони й реальних потреб будівлі, а не створювати нову архітектурну подію навколо колонади, додаткових залів і “Мони Лізи”. Іншу позицію сформулювали Лоранс де Кар і головний архітектор історичних пам’яток Франсуа Шатійон в інтерв’ю Le Monde. Вони пояснювали, що новий вхід і перерозподіл потоків мають не косметичний, а структурний сенс: Піраміда більше не справляється з навантаженням, а музей потребує довгострокового вирішення проблеми скупчення відвідувачів. У цій логіці модернізація — не розкіш, а умова виживання Лувру як відкритого музею.
Національний музей Прадо в Мадриді. Фото: Museo Nacional del Prado / Madrid
Лувр не є винятком. Центр Помпіду в Парижі закривається на багаторічну реконструкцію, великі музеї Лондона, Амстердама, Мадрида й Рима також працюють під тиском масового туризму, енергетичних витрат, кліматичних ризиків і очікувань публіки. Але саме Лувр, як найвідвідуваніший музей світу, показав проблему в найгострішій формі: глобальний успіх може сам стати загрозою, якщо інфраструктура, безпека й людські ресурси не розвиваються з тією самою швидкістю, що й туристичний потік.
Тому нинішня історія Лувру — це не лише про ремонт одного музею. Це питання про нову модель великої культурної інституції у XXI столітті. Саме цей баланс сьогодні шукає Лувр — і разом із ним уся музейна Європа.
162