©
Час на читання = 20хв.
1. Таємниця народження
Блажен стократ, хто не стулив очей
І йшов вночі все вище й далі...
Хто, як великий Мойсей,
Приніс народові скрижалі.
Блажен народ, що зрозумів
Слова й думки свого пророка […]
Український поет Олександр Олесь, який присвятив ці рядки Масарику, під народом, найімовірніше, розумів народ сучасної йому Чехословаччини - чехословаків. Сьогодні прийнято вважати, що це два різні народи, а конструкція «чехословакізму» - штучна модель, що віджила своє. Самі чехи про це пишуть так: «концепція чехословакізму була найуспішнішою концепцією визволення чехів на чеських землях і словаків у Словаччині від їхнього нерівноправного становища в Австро-Угорській монархії». Проте від цього симбіозу відмовилася ще соціалістична ЧССР: згідно з Конституцією 1960 року, в цю країну входили дві рівноправні соціалістичні республіки. У країні Масарика, своєю чергою, була одна національність - чехословак, це було також закріплено на конституційному рівні.
Якщо під народом Масарика розуміти чехів, то наш герой мав до цього народу дуже умовне відношення. Масарик народився 1850 року в сім'ї Йозефа Масарика (словака з Копчан, села в угорській частині імперії) і Терези Кропачкової (ця жінка походила з чесько-німецької родини з Густопече в Моравії). «Гадаю, що по крові я чистий словак, без жодної мадярської або німецької домішки, хоч мати змолоду краще говорила німецькою, ніж чеською...», - згадував Масарик 1917 року.
Чеську мову йому доводилося спеціально вивчати, і його перші публікації цією мовою викликали справедливі нарікання: автор не володів нею настільки добре, щоб братися за такі складні теми, яких він сміливо торкався. Але чи був він насправді хоча б словаком? Це питання можна було б не ставити, якби не скандальна історія, що набирає обертів.
ВВС у своєму репортажі за 2016 рік пише про це так: «По-перше, Тереза, яка розмовляла німецькою, була на 10 років старша за свого чоловіка, неписьменного словацького кучера. Вона також була з вищих прошарків суспільства.
Складалося враження, що з ранніх років у Томаша - хлопчика зі звичайної моравської сім'ї - був певний «захист зверху».
«Багато речей не цілком зрозумілі [...] Ще в дитячому віці він був введений в аристократичні кола. Він був репетитором у найбагатших австрійських сім'ях», - розповідає чеський дослідник Вондрачек, який також знаходить украй незвичним той факт, що Масарика - після виключення зі школи в Брно через розбіжності з директором - відразу прийняли в найпрестижнішу гімназію у Відні. І одним із його покровителів був начальник поліції Відня Антон Ріттер фон Ле Монньє, який був довіреною особою імператора Франца Йосифа».
Франц Йосиф (1830-1916)
Гіпотеза про те, що Масарик був зачатий унаслідок швидкоплинного зв'язку австрійського імператора і кухарки (Франц Йосиф влітку 1849 року міг гостювати в місцях, що сусідять із тим маєтком, де працювала мати Масарика), також підтверджується записом імператора в його особистому щоденнику кінця 1849 року - «Kropaczek erl.» (що можна перекласти як «Кропачкова вирішена»). Таємниці був би покладений край, якби 2017 року був проведений аналіз ДНК, однак дії в цьому напрямку були призупинені на прохання правнучки Томаша Масарика - Шарлотти Котикової.
Ми не знаємо, як Масарик поставився б до такої процедури, але цікаво, що в молоді роки він подібними речами забавлявся сам. Український автор біографії президента Никифор Григор'єв повідомляє: «Із книжок, які прочитав ... Томаш, особливо вподобався йому підручник з фізіогномії для учителів - з відомостями по френології по Лаватеру. Томаш вивчив його майже на пам’ять, і давав характеристику товаришам на підставі порад френології, оглядаючи їх черепи, пальці, бороди й инш. В наслідок того не найшов собі ні одного приятеля. Бо всі згідно його френології мали якісь вади».
Масарик мав привабливу зовнішність. Його міміка і жести, загальна злагодженість фігури мимоволі змушували людей ставити собі запитання, чи не з аристократичної сім'ї він походить? Навіть на фотографіях пізнього періоду, коли, наприклад, на 82-му році життя він скаче верхи на коні, у нього підкреслено струнка постава. Такий «стрижень», незалежно від того, звідки бере початок його вісь, про щось, та говорить.
2. Варіанти та віхи
Оскільки наша мета - не нарис життя і діяльності Масарика, а лише спроба дати певний звід маловідомих сторінок його біографії, в цьому переліку варто згадати факт його добровільної служби в австрійській армії в роки австро-прусської війни. Масарик навіть побував у ворожому полоні.
Уже згаданий український автор зазначає, що Масарик, було діло, розмірковував про вступ до Дипломатичної академії, однак його туди, як сина кучера, не взяли зі станових мотивів (якби він справді був позашлюбним сином імператора, про його вступ, очевидно, подбали б — скажуть скептики). Масарик також ледь не став пастором - від цього кроку його відрадили, але «пастором» згодом усе-таки називали. Біограф Ян Гербен зазначає, що Масарик з дитинства «мав бажання керувати іншими, в тім нема сумніву. [...] Хто був близький до Масарика, мусив йому піддаватися».
Популярність у вченому середовищі Масарику приніс трактат «Самогубство як масове соціальне явище сучасності». Дивна, як для майбутнього політика, тема, а якщо говорити про ключові висновки, то тут важливо зазначити, що Масарику робить кар'єру твір, який за сучасними мірками безнадійно застарів (передусім через те, що суто психіатричну проблему він розглядає за допомогою гуманітарного інструментарію: пізніше Масарик, спілкуючись із Толстим, який вважав, що «або Бог, або медицина», твердо буде стояти на тому, що не «або/або», а «і-і»: «і Бог, і медицина».
Після публікації цього твору він отримав запрошення від Чернівецького та Празького університетів. Його кар'єрний вибір припав на останній.
Через 18 років Масарик засновує власну партію, а ще через 18 років стає президентом утвореної під його керівництвом держави - Чехословаччини. А ще через 20 років ця держава перестане існувати внаслідок відомих подій 1938 року.
3. Ключовий етап. Початок
До війни Масарик представляв у Рейхсраті найменшу чеську партію і, попри широку відомість, не був загальновизнаним лідером. Утім, лідером чого саме? Руху за «свободу Чехословаччини»? Так такого, якщо говорити про двоєдиний процес, просто не існувало. До певного моменту сам Масарик вважав ідею незалежності навіть окремо взятої Чехії чимось із розряду нездійсненного - як свідчать мемуаристи (В. Копецький), називав таку перспективу просто курйозною. Схожим чином на подібну тему, але на українському ґрунті, висловлювався свого часу Іван Франко. Як пише О.Павлишин у книзі «Євген Петрушевич», «у середині 1890-рр. українські середовища Галичини отримали нову перспективу, сформульовану в публікації Юліяна Бачинського «Україна irredenta» - праці, яка вперше озвучила потребу боротися за самостійну Україну. Однак самостійницька ідея важко торувала свій шлях не тільки до ширшого загалу, а й навіть до українського проводу. Як стверджував Ю.Бачинський, Франко на прохання опублікувати цей твір відписав, що його «друкувати не можна, бо ся філозофія суперечить здорову глузду».
Довгий час Масарик був відомий певним верствам суспільства у зв'язку з тими чи іншими суперечками в гуманітарній сфері. Широкого розголосу набуло питання про фальсифікацію Краледворського і Зеленогірського рукописів, і тут позиція Масарика (з 1886р.) була, як то кажуть, не в тренді, проте він наполегливо і послідовно залишався вірним собі. Загальне неприйняття його точки зору виражалося, наприклад, у тому, що з ідейних мотивів йому відмовляли в оренді квартири. З «патріотами», які пов'язували існування «окремої та давньої, винятково чеської слов'янської цивілізації», йому було не по дорозі. Радикальні націоналісти навіть радили йому «пошукати інший народ». Масарик їм відповідав, що "патріотична ідея не може ґрунтуватися на брехні".
В іншому епізоді (у 1899 р.), пов’язаному зі звинуваченням молодого єврея в ритуальному вбивстві 19-річної християнки, Масарик публічно виступив проти вироку. Завдяки його тиску смертну кару обвинуваченому замінили на довічне ув’язнення (згодом він був помилуваний). Цей вчинок зробив Масарика героєм в очах єврейської громади в усьому світі.
В уже цитованій біографії Масарика є рядки, які говорять нам про те, що Масарик і сам свого часу пройшов через етап визволення своєї свідомості від диких упереджень:«Вихований матір'ю в антисемітизмі Томаш не раз придивлявся до рук жидівських дітей, чи не помітно на них крові [...]».
Тільки з початком Першої світової війни Масарик, на той час уже все-таки певною мірою відомий політичний діяч, відмовляється від перспективи мирного перетворення Австро-Угорщини на сучасну федерацію. У лютому 1916 року він засновує - разом із низкою інших діячів чеського і словацького рухів - Чеську національну раду (не першу, треба сказати, організацію такого роду, де він значився серед ключових фігур). Новостворена структура зосереджувалась на встановленні зв'язків із діловими та урядовими колами Антанти, зборі розвідінформації, пропаганді та вербуванні добровольців для чехословацьких частин.
Чеський боєць (ймовірно, дизертир), якого взяли в полон та повісили австрійці, 1918
Саме успішна діяльність цієї організації - успішна навіть у такому складному питанні, як створення власних збройних сил, - і стала тим наріжним каменем, на якому згодом ґрунтувалася держава чехословаків. Чехословацький корпус на момент, коли йому довелося залишити межі Росії, налічував близько 50 тис. осіб. Цифра вражаюча навіть за сучасними мірками, проте нас в цій історії цікавлять цифри трохи іншого роду.
У 1918 році це формування опинилося відрізаним від шляхів до Європи. У ситуації, що склалася, не залишалося нічого іншого, як дістатися Владивостока, пройшовши крізь усю Сибір, і вже звідти вирушити додому. Конфлікт з більшовиками перетворив їхній шлях на повномасштабну військову кампанію. Легіонери захопили практично всю Транссибірську магістраль, ставши єдиною силою, що контролювала сполучення між Уралом і Тихим океаном. Головним інструментом війни стали озброєні до зубів бронепоїзди.
Особливо важливою і складною ділянкою була Кругобайкальська залізниця з її 39 тунелями. Захист цих об'єктів був критично важливим для забезпечення безпечного проходження ешелонів на схід.
4. Метафізика повсякденності. Побічний екскурс №1
Легіонери на варті у Сибірському тунелі
В історії пересування чехословацького корпусу через всю територію Росії є щось дивне й грандіозне водночас. Ці фотографії, випадково зроблені в кубофутуристичній естетиці - естетиці, що передувала естетиці абсурду, - говорять про це своєю мовою. Масштабна та геометрично нестандартна тунельна колонада робить фігури вартових ледь помітними. Проте на наведеному нижче фото воїнів чехословацького корпусу, яких сфотографували на тлі залізничних вагонів, фігури людей виглядають надмірно великими через масивний зимовий одяг.
Акуратно підстрижені довгі вуса в обох легіонерів — не випадкова деталь. У другій половині XIX століття почався справжній «бум» носіння вусів. Повальне гоління змінилося повальною «вусатістю-бородатістю», коли волосся на обличчі стало символом сили та лідерства. Вважалося, що вуса того чи іншого стилю символізують імперський дух або національну гордість - кому що до смаку. В армії Австро-Угорщини вуса були практично у всіх офіцерів і унтер-офіцерів, що підкреслювалу їх лютість та волю до дисципліни. Часто вуса були дуже густими і прямими, як у фельдмаршала Франца Конрада фон Хетцендорфа — начальника генерального штабу австро-угорської армії (за оцінками його сучасників — видатного полководця, за оцінками істориків — навпаки). Мода на вуса такого типу мине саме під час цієї війни. Винахід та масове застосування хімічної зброї змусили військових забути про свої пихаті манери: вуса заважали гумовій масці протигазу щільно прилягати до обличчя. Іприт (або хлор) проникав крізь утворені щілини, що призводило до отруєння.
5. Ключовий етап. Завершення
У серпні 1918 року легіонери разом з формуваннями білого генерала Каппеля захопили в Казані близько 500 тонн золота. Згодом його передали уряду адмірала Колчака. На прохання країн Антанти легіон затримав свою евакуацію, щоб підтримати Білий рух. У січні 1920 року в Іркутську чехословацьке командування, за наказом командування Антанти, видало адмірала Колчака місцевій владі, а потім передало решту 409 мільйонів золотих рублів більшовикам. Це було умовою їхнього вільного проходу до Владивостока для евакуації додому.
Коли легіонери передавали золото більшовикам, радянська комісія зафіксувала нестачу в кілька десятків мільйонів золотих рублів. За версією легіонерів, гроші були витрачені Колчаком на закупівлю зброї. За іншою версією, частина золота була «відщипнута» і вивезена під виглядом особистого майна або військового спорядження. Після повернення до Праги легіонери заснували Banka československých legií (Legiobanka). Буквально за кілька років він перетворився на один із найпотужніших банків Центральної Європи з величезним капіталом. Важко пояснити такий злет лише «заощадженнями солдатів».
Легіонери на варті в сурових умовах Сибіру
Самі легіонери пояснювали це тим, що ще в Сибіру вони створили цілу торговельну імперію (Центросек). Вони не тільки контролювали перевезення по Транссибу, а й скуповували сировину, валюту та цінності. Ці кошти (мільйони ієн, доларів і фунтів) стікали до каси корпусу, яка фактично була, за деякими свідченнями, «чорною готівкою» для формування бюджету нової країни.
Якби по-справжньому самодостатній і добре озброєний легіон білочехів не припинив свій спротив більшовикам, доля Європи мала б шанс стати іншою, але Масарик дотримувався суворого нейтралітету: виступати де-факто на боці німців і австрійців було для нього неприпустимим. Крамарж, найближчий соратник Масарика, був вкрай розчарований тим, що Масарик відмовився від подальшої боротьби на боці Білої армії.
Легіонери в москитних сітках під час бою з більшовиками
«Це була велика робота, в Росії, але чудова; ми поверталися додому не з голими руками, ми мали щось справжнє, своє, наша чехословацька армія, перша, справжня, нехай екстериторіальна, частина нашої майбутньої держави». Цей вислів Масарика, який він вимовив за фактом виходу чехословацького корпусу з території Росії, цитують десятки ресурсів. Будь-який жаль або щось у такому дусі щодо терору білочехів (без суду і слідства в кількох містах було розстріляно тисячі людей) знайти неможливо.
Масарик в оточенні легіонерів на Президентській інавгурації ,18 грудня 1918р.
6. Погляди та стиль
До світової війни Масарик був радше інтелектуалом-одинаком, майже диваком, але аж ніяк не ватажком масового руху. Його концепція національної історії базувалася на концептуалізації спадщини Яна Гуса і не мала великої підтримки cеред громади. Єдиною відмінністю того, що писав Масарик, від того, що писали інші теоретики національних рухів, була не переконливість його теорії як такої, а вищий ступінь прагматизму (хоча, заради справедливості, варто зазначити, що і в його творах багато місця відводиться, наприклад, Божественному провидінню, так само як і гердерівському, за всієї нелюбові Масарика до німецької філософії, словнику опису націй). Відводячи місце чеській Реформації та гуманності як чомусь справді особливому і такому, що має магістральну майбутність, Масарик до 1908 року залишався на австро-славістських позиціях. Внутрішнє іредентистське переродження відбулося у зв'язку з анексією австрійською владою Боснії, а діяльне - у роки війни.
Ідею нової держави чехословаків Масарик формулює коли спираючись на реальне підґрунтя історичних мотивів, а коли просто займаючись винахідництвом. Прийшовши до реальної влади, Масарик оголошує створення Чехословаччини кульмінацією чеської історії. Але й цим справа не обмежується. Наділяючи сенс чеської історії всесвітнім значенням, він говорить про те, що прогрес людства буде вельми утруднений, якщо така держава, як Чехословаччина, не існуватиме: «наша незалежність повинна бути частиною політичної і соціальної організації Європи і людства. [...] Питання Чехії та Словаччини - це питання глобальне».
Деякі пасажі Масарика здаються фрагментами не політичної рефлексії, а літературної фантасмагорії. Наведу лише кілька цитат: «в слов'янськім небі мали б сидіти біля себе в братерській злагоді Костюшко та Суворов, що на землі один одного катували». Або: «чех вірить науці та філософії, поляк та руський - релігії». Або: «спасителем людства буде слов'янин». Або: «найприродніша держава це один нарід з одним національним характером». Або: «причина нашого народного занепаду - зрада ідеалам Реформації».
Масарик був чутливою людиною. Одного разу він разом із Толстим відвідав будинок, у якому жили дуже бідні селяни, і одразу ж після виходу з нього розплакався — такими сильними виявилися його раптове пригнічення та співчуття.
7. Росія як тема та союзник
Найбільшою роботою, написаною Масариком, виявився тритомник «Росія і Європа». За винятком кількох формальних неточностей та перебільшень, цей твір загалом може й сьогодні вважатися однією з найкваліфікованіших праць із вивчення російської літератури в її тісному зв'язку з історико-культурними контекстами: "Томаш Масарик у своїй класичній праці про Росію цілком слушно назвав слов’янофільську концепцію нації «зоологічним націоналізмом». Це було передчуття того типу расизму, який згодом захлесне Європу". "Масарик показав, що панславізм не був простим прагненням до визволення малих народів. Він був «континентальним імперіалізмом», який заперечував права особистості в ім'я містичної єдності слов’янства. Масарик усвідомлював, що цей шлях веде до знищення свободи" (Ганна Арендт).
Е. Радл вважав, що Достоєвський (за Масариком) - це уособлення Росії з її містицизмом, гегемонією почуттів і недовірою до розуму (саме цІ відмінності через півстоліття відштовхували в Достоєвському іншого чеха - Мілана Кундеру).
Концепцію Масарика критикував по гарячих слідах і такий зацікавлений автор, як Троцький. 2 червня 1914 року в газеті «Киевская мысль» вийшла його рецензія на книжку «Росія і Європа», яка містила, серед інших, такий висновок: «Перетворюючи справжній суспільний і державний лад Росії на надісторичну теократію, Масарик жахливо перебільшує значення міфу і боротьби з ним у духовному житті нової Росії». Що це було не перебільшенням, а точним (і за своїм значенням - таким, що виходить далеко за контекст свого часу) спостереженням, ми добре розуміємо особливо сьогодні, у 20-ті роки ХХI століття.
Нападки на Масарика пролунали і в новітні часи. Суть їх зводиться до того, що Масарик нібито не зрозумів усієї глибини Достоєвського. Ф.Кутман, зокрема, висловив це так: «Достоєвський Масарика, прогресиста й оптиміста, обмеженого кругозором європейсько-американської культури, який вважав кризу людства тимчасовою, - це не Достоєвський нашої епохи планетарної кризи». Використання цим автором прикметника «обмежений» щодо такого широкого просторово-часового поля, як «кругозір європейсько-американської» культури, Достоєвський сприйняв би з піднесенням.
Пошуки моральної чистоти і правди в літературних водах Достоєвського увінчалися для Масарика різким вердиктом: «Достоєвський <...> - така ж карикатура <дійсності>, як романтична література <...>.
Інтерес Масарика до Росії міг бути пов’язаний з оцінкою політичних перспектив. У ХІХ столітті була популярною ідея визволення малих слов’янських народів за посередництва Росії — єдиної слов’янської імперії. Очевидно, Масарик, займаючись російськими питаннями, зокрема намагався розібратися, якою мірою чеське майбутнє варто моделювати на основі союзу з Росією.
8. Державоутворюючі ідеологічні конструкції
Уже згаданий Е.Радл 1928 року критикував національно-політичний устрій ЧСР, що базувався на наспіх сформованій концепції чехословацизму, так: «спробуйте пояснити іноземцю різницю між трьома поняттями: чех і словак, чехословак, громадянин Чехословаччини». Ким така людина має вважати себе насамперед? А як бути з німцями (3,2 млн чол.), угорцями (691 тис. чол.), українцями та русинами (549 тис. чол.), євреями (186 тис. чол.), поляками (81 тис. чол.), ромами (32 тис. чол.) і румунами (13 тис. чол.) - громадянами ЧСР (сукупно - 33% населення країни за переписом 1930 р.)?
У вищенаведеному довгому переліку народів немає згадки про мораванів. Це говорить про те, що навіть критики Масарика дотримувалися традиції Палацького («батька чеської історіографії»), згідно з якою чехи та моравани - гілки однієї чеської нації. Цей погляд панує і донині, проте так чи інакше сьогодні дедалі частіше лунають автономістські голоси, а дослідники не забувають нагадати, що "тільки у 19 сторіччі більшість моравських слов'янських патріотів вирішили, що богемці та моравці становлять одну націю. [...] Від часів Косми до Палацького історія Богемії та Моравії писалася окремо як історія двох стабільних країн у складі різних мінливих державних утворень чи імперій" (Джинжрих Бижа, Médium.cz).
Ідея автономії Моравії (в межах нової федеративної держави) не знаходить підтримки в суспільства, але партія, що ставить собі такі цілі, існує, і регулярно бере участь у виборах, отримуючи мізерні результати. Один з її діячів, Мілан Трнка, в інтерв'ю для словацького журналу «Dimenzie» сказав: "Однією з концепцій майбутньої об'єднаної Європи є ідея Європи, що складається з традиційних історичних країн. Моравія є такою країною з власною культурою та історією". Згідно з результатами перепису 2011 року, понад 620 000 осіб у Чеській Республіці заявили про моравську національність (окремо або в комбінації).
Будь-яка концепція нації не є самоочевидною, а базується на уявній конструкції — своєрідній голограмі ідей, яка не тримається в соціумі без консенсусу між її творцями та наступними адептами. У ініціаторів моравського проєкту такого консенсусу немає.
В Богемії, кореневій, так би мовити, Чехії, сучасником Ф.Палацького (1798-1876) було сформульовано концепцію зовсім протилежного типу - так званого «богемського патріотизму». Її автор, Бернард Больцано (1781-1848), писав, серед іншого, таке:
Портрет Больцано роботи Heinrich Hollpein, 1839
«Саме та обставина, що ми складаємо народ із різних складових частин, саме вона, якби нам вдалося витіснити дух національної прихильності, зробила б нас найщасливішими народами Європи». Ці ідеї були настільки несучасні в 40-ті роки ХIХ століття, що свою працю - «Про найкращу державу», - в якій вони були викладені, знаменитий чех навіть не наважився видати.
9.Маніпуляції та наслідки
На момент створення ЧСР, що словаки - це потенційні чехи, або - що це «етнічно близькі». На рівні державної ідеології словаки - були «нашими», своїми, а от усі інші - це ті, хто живе «серед нас» (саме так і висловлювався сам Масарик щодо німців). Важливою деталлю, що пояснює етіологію конструкції «чехословакізму», був той факт, що словаків у ЧСР мешкало тоді приблизно 2 млн осіб, а німців - понад 3млн, і, звісно, абсолютно неможливо було б концептуалізувати національну ідею ЧСР, не включивши туди другий за величиною народ - німців. А в умовах, коли чех і словак - це ніби одне й те саме, такий прийом бачився можливим (словаки в один рух ставали титульною групою, а не меншиною).
Зіткнувшись із реальною політичною практикою, батьки-засновники Чехословаччини спиралися не тільки на витончений і багатослівний симбіоз релігійно-філософських ідей, а й вдавалися до прийомів у дусі великого комбінатора. Так, на законодавчому рівні державною мовою була «чехословацька», але на практиці (і ніби за замовчуванням) у Чехії під виглядом «чехословацької» використовували чеську мову, а в Словаччині - словацьку.
«Крига» новоствореної держави «скресла» саме завдяки таким майстерним комбінаціям, при цьому Масарик, безумовно, завжди виступав проти шовінізму титульної нації та закликав до співпраці всі етнічні групи.
Бенеш (права рука Масарика, а згодом — його наступник) маневрував ще прудкіше. Повідомляючи західним країнам (під час створення ЧСР) дані про кількість німців, які проживали на території ЧСР, він використовував тактику «статистичного оптимізму» — таке дивовижне визначення закріпилося в літературі, присвяченій цьому питанню. Бенеш не заперечував існування всіх 3 мільйонів німців у Богемії та Моравії, але у своїх звітах він ділив їх на різні групи. Бенеш стверджував, що лише близько 800 000 — 1 000 000 із них живуть у компактних районах, які можна було б теоретично відокремити, а решта «розпорошені» і нібито готові асимілюватися. Бенеш також стверджував, що багато мешканців цих регіонів — це «онімечені чехи», яких можна легко повернути в чеську культуру, що додатково зменшувало «німецьку цифру» в очах Антанти. Таким чином він юридично та статистично «розчинив» значну частину німецького населення у своїх доповідях, щоб кордони майбутньої Чехословаччини виглядали природнішими з погляду національного складу.
«Гармонію» цих комбінацій вловили не всі. Професор Арчибальд Кулідж, який очолював американську місію в Центральній Європі, надіслав у 1919 році Меморандум, у якому назвав включення 3 мільйонів німців до складу ЧСР «небезпечним експериментом». Така кількість, запевняв Кулідж, «глибоко незадоволених жителів» під владою «ненависного чужого уряду» зробить Чехословаччину нестабільною і призведе в майбутньому до конфлікту, подібно до того, як це було у випадку з Ельзасом та Лотарингією. Проте знання та добрі наміри експертів були зметені політичними амбіціями.
Результати власної духовної еволюції, на яку в Масарика пішло багато десятиліть (на момент утворення ЧСР йому було 68 років) і суть якої полягала в русі від католицизму до протестантизму, tatíček (тобто татусь або татко - так його прозвали в народі) екстраполював на весь чехословацький народ. Гасло «геть від Риму» не було його винаходом, цю ідею він успадкував від Ф.Палацького, який вбачав у цьому стрижневу основу національного міфу. Однак у реальності до 80% населення ЧСР були католиками, а що стосується словаків, то католицизм «був важливим фактором самоідентифікації словаків». Заради справедливості варто зазначити, що серед чехів ідеї Масарика все ж таки мали певні результати - до 1920 року католицьку церкву залишили 1,5 млн парафіян, а деякі католицькі святині раз у раз піддавалися актам вандалізму.
Народ ЧСР тривалий час перебував під впливом державної пропаганди, яка беззвітно маркувала обрану батьками-засновниками ідеологію як прогресивну і таку, що знаходить максимально можливу підтримку на Заході. Католицький літератор Л.Єгличка у 80-ті роки зізнавався, що «нам у школах і в усій пресі втовкмачували в голову, що вся Європа, роззявивши рота, чекає, що скаже Масарик і що зробить Бенеш. Як саме вона чекала, було показано Мюнхені».
10. Динаміка та оманливі ознаки
Наступного дня після проголошення ЧСР було оголошено про створення автономної провінції - Німецька Чехія. Масарика, за його власним зізнанням, опанувало занепокоєння. У листі до Бенеша він писав: «Німців не провокувати. Не встановлювати чеську як державну мову». Його точка зору не була підтримана соратниками. А занепокоєння - воно зникло, коли Масарик дізнався, що німецькі сепаратисти створили, зрештою, цілих чотири розрізнені області, а не одну. Оскільки це була ознака явної роздробленості, а реальні владні структури були лише в одній із областей, чеський президент вирішив, що це є «сильним аргументом проти сепаратизму» (варто згадати, що 1919 року внаслідок розгону демонстрації протестувальників проти дискримінації загинули 52 людини).
«Сили» цього аргументу вистачило лише на обмежений проміжок часу. Незважаючи на те, що відверто нацистські партії в ЧСР або зазнали краху, або були заборонені, 1933 року було створено Судетонімецьку партію (Sudetendeutsche Heimatsfront), яка спочатку, на рівні риторики, не висловлювала інтересу до ревізії кордонів. Однак її засновник, Конрад Генлейн, не приховував, що «єдиним суттєвим пунктом програми фронту є прагнення об'єднати судетонімецьке плем'я». Це були саме ті інтеграційні наміри та процеси, яких найбільше остерігався Масарик на зорі становлення держави, однак на рекомендації західних партнерів зняти цю партію з виборів, він відповів відмовою: дивовижно, але він вірив у доброчесність Генлейна, хоча навіть на власний рахунок він зізнавався у бесідах із Карелом Чапеком, що «революція та війна неможливі без хитрості, без брехні».
Конрад Генлейн (1898-1945)
11. «Автономія» Закарпаття
Характерним штрихом до цих замальовок на тему «зворотньо-негативна експозиція Томаша Масарика» буде згадка про історію входження та побутування Підкарпатської Русі (нині - Закарпатської області України) у складі Чехословаччини.
Ален Панов, автор змістовної монографії «Масарик і Закарпаття», повідомляє, що «найбільшу активність у вирішенні подальшого статусу Закарпаття виявили американські русини. <...> 1 жовтня 1918 р. Г. Жаткович запропонував проект... трьох альтернативних шляхів подальшого розвитку Закарпаття:
1) щоб угорські Русини дістали повну незалежність. Якщо це буде неможливо –
2) з'єдналися з Русинами Галичини та Буковини й утворили спільну державу. Якщо і це буде неможливо –
3) отримали найширшу автономію у складі Угорщини.
21 жовтня 1918 р. делегацію угорських русинів прийняв американський президент Вудро Вільсон, який відігравав важливу роль у процесі формування нової політичної карти Європи. В. Вільсон зазначив, що перші два пункти меморандуму неможливі, і США не будуть надавати допомогу в їх здійсненні. Реалізація третього варіанта, тобто створення автономії Угорської Русі, цілком реальна, але мова має йти про автономію не в рамках Угорщини, а в складі будь-якої сусідньої слов'янської держави».
У жовтні 1918 р. у Філадельфії Г. Жаткович провів ще одну серію переговорів із Т. Масариком, темою яких було визначення статусу русинів у випадку їх приєднання да Чехословаччини. Під час переговорів Т. Масарик заявив, що, якщо русини вирішать приєднатися до Чехословаччини, їм буде надано повну автономію. На питання, яким чином будуть встановлені кордони території русинів, він відповів: “...кордони будуть визначені так, що русини будуть задоволені”».
Натхненна такою привабливою обіцянкою, Рада Русинів “заініціювала плебісцит”, результати якого були такі: «У плебісциті брало участь 1113 делегатів, з яких 732 (66,42%) висловилися за входження Закарпаття до Чехословаччини, 320 (28,13%) – за злуку з Україною, 27 (2,43%) – за утворення самостійної країни, 13 (1,18%) – за об’єднання з галицькими і буковинськими русинами, 10 (0,9%) – за об’єднання з Росією, 9 (0,8%) – за залишення у складі Угорщини, 1 – за об’єднання з Галичиною».
У цій статистиці добре те, що пункт, який спочатку взагалі був поза порядком денним, набрав 66,42%. Згаданий Л.Мишуга коментує це так: «Цій плебісцит був тільки формою та комедією, бо вже зі слів самого Жатковича виходить, що як рішення Ради, так і плєбісцит вийшли тільки на замовлення Масарика» (до речі, протоколи цього плебісциту історії не відомі).
За підсумками подальших переговорів і узгоджень Бенеш підготував Меморандум, текст якого хоч і відрізнявся від того, що пропонували самі русини, проте разюче відрізнявся від практики його втілення. П. Стерчо у своїй монографії «Карпато-українська держава» з гіркотою констатував: “Святі обіцянки проф. Томи Г. Масарика перед включенням Закарпаття в рамці ЧСР, по включенню залишилися тільки обіцянками, а писані статті Сен-Жерменського договору залишились також тільки на папері. Чехи, окупувавши Закарпаття, так як і всі інші окупанти, почулися на становищі панівної нації, почали думати про створення єдиного “чехословацького“ народу, про організацію централізованої держави ЧСР. Автономні політичні права Закарпаття були знехтувані від самого початку...»
Інерція сприйняття Масарика виключно в позитивному спектрі настільки велика, що навіть автори, які, здавалося б, опрацювали під час підготовки своїх робіт величезні масиви даних, не можуть відмовитися від дотримання стереотипів. Так, викликає чималий подив те, що згаданий А. Панов робить екзотичне припущення, суть якого полягає в тому, що Масарик нібито сприяв приєднанню Закарпаття до ЧСР в інтересах майбутньої України — тобто він нібито вибудовував усі свої багатоходові комбінації, вважаючи, що їхній результат буде корисним (у кращі часи) для України. Жодних свідчень, які підтверджували б правомірність такої гіпотези, знайти не вдалося.
12. Наслідки
Прямим наслідком застосування подвійних стандартів щодо Закарпаття було зростання популярності в цьому регіоні відверто негативістської щодо ЧСР партії чехословацьких комуністів.
У своїй монографії «Проект “Чехословаччина”» А.Бобраков-Тимошкін пише, що з 1929 року Компартія ЧСР узяла курс на «сталінізацію своєї структури і політики», унаслідок чого цю організацію залишила більша частина її членів (приблизно 100 тис. чол., скоротившись до 25 тис. чол.). Чехословацькі комуністи під керівництвом колишнього столяра Клемента Готвальда практично перетворилися на секту. Попри негативну динаміку членства, саме ця політична одиниця, що займала щодо ЧСР відверто негативістську позицію, здобула регіональну [на Закарпатті] перемогу на виборах 1935 року: свої голоси за неї віддали 25,6% виборців, що стало логічним наслідком не лише економічної кризи тих років, а й внутрішньої політики Масарика та К°.
У загальному підсумку на виборах 1935 року, за кілька років до розвалу держави під натиском Гітлера, потенційно ірредентистські, або просто негативістські партії здобули три регіональні перемоги: Судето-німецька партія & K (21,5%) - в Чехії, Автономістський блок (30,1%) - у Словаччині, та Компартія (25,6%) - на Закарпатті. Загальнореспубліканська перемога Судето-німецької партії & К (15,1%) була серйозним маркером внутрішньополітичного неблагополуччя. Очевидно, що гітлерівська анексія та розчленування були жахливими підсумками цієї «казкової», як полюбляв висловлюватися сам Масарик, історії Чехословаччини, але всі інші варіанти розвитку історії, про що свідчать наведені вище цифри, навряд чи залишали цій республіці шанси на виживання.
Багато пишуть про те, що Чехословаччина Масарика була однією з найдемократичніших і найуспішніше розвиваючихся країн міжвоєнного періоду, однак не варто скидати з рахунків той факт, що на територію ЧСР (26% територій колишньої Австро-Угорської імперії) припадало 60-70 % від загального обсягу виробничих сил колишньої держави.
13. Світогляд і практика
Світогляд Масарика впродовж його життя здійснив поворот на 180 градусів, еволюціонувавши від ідей австрославізму до виокремлення особливої ролі чеської самобутності. Платформа чехословацького президента базувалася на ідеях дуже давнього минулого, які вибірково охоплювали лише частину історичної спадщини. Своє персональне розуміння історії, вироблене наполегливою інтелектуальною працею протягом багатьох десятиліть, він транслював як магістрально вірне для широких мас, і в цьому він був вельми типовим представником свого часу. Масарик, окрім усього іншого, не зробив нічого, щоб зупинити розростання культу власної особистості. Так, із наданням автономії Закарпаттю чеська влада не поспішала, навіть узгодження кордонів зі Словаччиною свідомо оминали багато років, натомість пам'ятник Масарику в Ужгороді спорудили ще 1928 року.
Монументальна статуя, встановлена на постаменті, мала загальну висоту близько 7 метрів (мабуть, це був найбільший пам'ятник з усіх, коли-небудь споруджених на честь цієї людини). Віддамо належне Масарику: він не був диктатором. Гігантський монумент, покликаний підкреслити велич президента Чехословаччини, суттєво різнився з кількістю голосів, відданих у цьому регіоні за прочехословацькі партії, що є прямим підтвердженням його вибіркової, але все ж таки демократичності: у вибори Масарик і К не втручалися.
Серед численних і різноманітних відгуків про Масарика особливим чином відзначимо думки двох мислителів австрійського походження.
Ернест Геллнер (1925–1995) критикував спроби Масарика вибудувати пряму історичну лінію від гуситів XV століття до чехословацької демократії XX століття. Для Геллнера це було «винайденням традиції». Він вважав, що чеська ідентичність була не відновлена, а фактично сконструйована заново у XIX столітті під впливом соціальних змін. Геллнер доводив, що націоналізм не є «пробудженням» давнього духу свободи, а виникає як жорстка функціональна необхідність індустріального суспільства, якому потрібна єдина культура та мова для роботи економіки.
З точки зору Фрідріха фон Гаєка (1899–1992), Масарик був типовим «конструктивістом» — мислителем, який вірив, що держава і нація можуть бути свідомо спроектовані на основі моральних і раціональних принципів: «Визнання неусувних меж нашого знання має дати тому, хто прагне вдосконалення суспільства, урок смирення. Це має застерегти його від спроб виступити в ролі творця, що прагне керувати соціальними процесами, ніби вони є механізмами». Для Гаєка Чехословаччина була саме таким «штучним механізмом», створеним волею одного філософа, а не віками природного розвитку.
В есе «Інтелектуали та соціалізм» він писав: «Інтелектуали схильні переоцінювати силу розуму і недооцінювати складність спонтанного порядку. Вони вірять, що світ можна покращити через їхні плани, не розуміючи, що сам цей план часто стає інструментом пригнічення».
У Масарика викликала захоплення сицилійська мафія, з її скритністю і напористістю, що послужило причиною того, що ще до створення Чехословацького національного комітету орган опору австро-угорській владі так і називався - Мафія, і, ймовірно, у зв'язку з усвідомленням того, що організація з такою назвою не зможе в майбутньому претендувати на державотворчу роль, від цієї назви довелося відмовитися.
За Масарика до середини 20-х років роль закулісного уряду виконувала так звана «П'ятірка» - де факто неконституційний орган, що складався з лідерів партій урядової коаліції. Рішення ухвалювали до обговорення в раді міністрів і парламенті, представників інших політсил до дискусії не допускали.
Чехословаччина після Мюнхенської конференції та Першого Віденського арбітражу
Масарик виріс у сім'ї, де німецька була рідною - мати його була онімеченою чешкою, а сам він навіть вірші писав німецькою мовою. З першого дня утворення ЧСР він чудово усвідомлював, що чеські німці не були прямими спадкоємцями тих німців, яких у суспільній свідомості вважали поневолювачами, але його анітрохи не бентежило, що Чехословаччину створюють всупереч волі німців.
Чи була така установка історично неминучою і чи були політичні сили, які ратували за інше? І головне - чи могли підходи з ідеологічно консенсусною наповненістю мати успішну історичну перспективу?
Вже 1928 року відомий чеський філософ і біолог Еммануїл Радл видав книжку «Війна чехів із німцями», у якій чітко позначив, що розв'язання в ЧСР німецького питання «не відповідає» чинному у нас вченню про демократію». Як пише А.Бобраков-Тимошкін, Радл, визнаючи, що розв'язання німецької проблеми в ЧСР є ключовим питанням для Центральної Європи, закликав відмовитися від ідеологічної концепції Kulturnation <...>: «чехи, німці, словаки та угорці мають бути розглянуті як єдина державна нація <...>. З метою збереження держави необхідна рішуча відмова від органічного на користь політичного розуміння нації <...> назви «чехословак» і «чехословацька нація» мають мати таке саме значення, як швейцарець, канадець, бельгієць або австралійська нація».
Ці ідеї були добре відомі Масарику та його оточенню. Бенеш навіть обіцяв західним союзникам створити у майбутній ЧСР «другу Швейцарію». Проте на практиці, аж до 1938 року, відбувалося лише послідовне втілення ідеологічної конструкції "чехословакізму", винайденої будителями з метою виправдання домінування над німцями. Ганна Арендт вважала це формою політичного самообману: ліберальна риторика Масарика прикривала етнічну боротьбу за владу».
Можливо, у недалекому майбутньому саме звірка ДНК Масарика з ДНК австрійського імператора проллє світло на глибинні мотиви цієї людини. Нам залишається задовольнятися тим, що вже відомо й помітно.
На наведених нижче фотознімках медалей обличчя Франца Йосифа та Масарика представлені в профіль, що якнайкраще підходить для порівняльного аналізу. Одні деталі тут свідчать на користь висунутої гіпотези, інші — проти.
Зрештою, на поверхні людського огляду завжди є достатня кількість відомостей, щоб судити про щось предметно й точно, обходячись без порівняння черепів.
14. Уявний учитель і реальний помічник
У пресі безліч разів писали про Масарика та чехословацький проєкт як про певний взірець, а українські політики неодноразово зізнавалися у своїх симпатіях до першого чехословацького президента. Так, один із діячів партії «Свобода» Олександр Сич (колись - віцепрем'єр, а нині - голова Івано-Франківської облради) якось поділився «враженнями від прочитаної книжки про Масарика, який був стурбований лише одним - створенням сильної держави». За словами А. Сича, Масарик обманом заманив Закарпаття до складу Чехословаччини, але так і не дав йому обіцяної автономії - політик вчинив, керуючись національним інтересом своєї країни». Олександр Сич закликає сучасних українських політиків орієнтуватися на такі дії.
Масарик надавав величезну підтримку різним національним діаспорам, зокрема українській, що є важливим елементом міжвоєнного часу, як і той факт, що на території ЧСР знаходили притулок діячі різних українських терористичних або просто регіональних політичних груп, діяльність яких переслідували уряди сусідніх країн.
Ретроспективно ми можемо сказати, що в міжвоєнний період українці (карпато-русини) Закарпаття мали кращі умови життя, аніж ті, що випали на долю їхніх одноплемінників у СРСР, Польщі чи Румунії. Масарик не міг знати, як розвиватимуться історичні події після Першої світової війни, проте ніхто не заперечуватиме, що його дії захистили, зрештою, сотні тисяч людей від сваволі східноєвропейських автократій та більшовиків.
15. Метафізика повсякденності. Побічний екскурс №2. Завершення
У 2019 році в Ужгороді Масарику встановили міні-пам'ятник. Він простояв трохи більше року. У грудні 2020-го його вкрали вандали. Незабаром на тому самому місці з'явився новий, дещо інший за зовнішнім виглядом, із ширшим полем дотику бронзової фігури і постаменту - для міцності.
Мабуть, це найменший пам'ятник з усіх, коли-небудь споруджених на честь цієї людини.
Ця міні-скульптура є частиною свого роду галереї пам'ятників подібного типу, встановлених по всьому місту. У Масарика тут хороша - і така, що нагадує про роботу часу, - компанія. За винятком Наполеона і ще кількох вельможних осіб, весь інший ряд фігурок пов'язаний з метафізикою повсякденності. Ось їхній неповний перелік: "Гаррі Гудіні", "Лебедине озеро", "Дідусь Вечернічк", "Кротик", "Щедрик", "Виноградне гроно", "Вольфганг Амадей Моцарт", "Торт Ужгород", "Ференц Ліст", "Енді Уорхол", "Кубик Рубіка" та інші.
34968